Що таке тривожність?
Тривожність – це один із найпоширеніших станів людини. Вона може проявлятися як внутрішнє напруження, збудження, надмірне хвилювання, відчуття невизначеної загрози, складність розслабитися навіть у безпечних умовах, паніка та труднощі з концентрацією. Сьогодні тривожні розлади входять до найпоширеніших психологічних станів як у дорослих, так і дітей. Всесвітня організація охорони здоров’я визначає тривожність як одну з провідних проблем серед дітей віком від 4 до 17 років у всьому світі.
Складність тривожності полягає в тому, що рухатися далі неможливо, поки не зрозуміти її на глибинному рівні. Як зазначає Гордон Ньюфелд, міжнародно визнаний психолог і фахівець із розвитку та прив’язаності:
«Проблема тривожності в тому, що ми не можемо просунутися далі, поки не зрозуміємо її на кореневому рівні. У тривожності є епіцентр, але ми часто «танцюємо» навколо її симптомів замість того, щоб дістатися до ядра, де ховається справжня проблема»
Тривога має свій «центр», але ми часто взаємодіємо лише з її зовнішніми проявами, не торкаючись того, що її справді запускає. Розуміння тривожності полягає у здатності побачити емоцію, яка стоїть за нею, тобто саму тривогу. Коли мозок помічає можливу загрозу, він запускає низку біологічних реакцій, які змінюють стан тіла і готують його до швидкої відповіді. У підході прив’язаності така відповідь особливо тісно пов’язана із переживанням розриву зв’язку. Коли виникає відчуття віддалення від значущих людей, мозок реагує посиленням тривоги, фрустрації та прагненням відновити близькість.
Погляд Дебори Макнамари на тривожність
Дебора Макнамара стверджує, що у центрі цього процесу лежить прив’язаність. Саме вона визначає здатність людини до емоційного розвитку і формування стосунків:
«Спочатку – одна фундаментальна річ. Те, без чого не буває здорового емоційного зростання ні в дитині, ні у дорослому – це прив’язаність. Ми створені шукати контакт і близькість. Через прив’язаність ми й виховуємо дітей, і піклуємося одне про одного, і будуємо те, що звемо цивілізацією»
Прив’язаність формує здатність дитини орієнтуватися на дорослого, довіряти, слідувати за ним і приймати турботу. Чим глибший цей зв’язок, тим більш адаптивною, соціальною та стійкою стає дитина. Якщо прив’язаність є однією з найглибших потреб дитини, будь-яка загроза їй переживається дуже гостро. І саме розлука є найсильнішим тригером тривоги.
«А якщо прив’язаність – найглибша потреба, то що її найбільше лякає? Відповідь – розлука: опинитися на відстані від своїх прив’язаностей, що запускає систему тривоги мозку на повну потужність, намагаючись закрити прірву, яка відкрилася»
Розлука не завжди очевидна. Це може бути переїзд, розлучення батьків, втрата близької людини. Але є й менш помітні форми: початок школи, природне дорослішання, розвиток автономності, поява нових соціальних зв’язків тощо. Навіть нормальне зростання дитини може створювати відчуття дистанції, коли вона починає більше досліджувати світ, уявляти, пробувати нове або формувати власну ідентичність. Усі ці процеси можуть тимчасово активувати тривогу як реакцію на «віддалення».
Деякі підходи до виховання можуть посилювати відчуття розлуки. Це дисципліна, що використовує ізоляцію або емоційне віддалення як спосіб впливу. Такі методи можуть тимчасово змінювати поведінку, але водночас посилюють тривожність і зменшують довіру до дорослого як до джерела безпеки. У результаті дитина може ставати менш орієнтованою на стосунки і більше уникати.
Ще одним джерелом тривоги може ставати надмірна залежність від однолітків. Коли дитина починає більше орієнтуватися на друзів, ніж на дорослих, це робить її емоційно вразливою, адже дитячі стосунки нестабільні за своєю природою.
«Це називається «орієнтація на однолітків», і вона породжує дітей із проблемами тривожності, бо їхні однолітки є переважно незрілими та імпульсивними, часом болісними замінниками. Одного дня ваша дитина належить до групи, наступного – ні, і непостійні дружби та ранливі стосунки з однолітками особливо ранять тих, хто більше залежить від друзів-однолітків, ніж від своїх дорослих. Друзі важливі, але діти не створені бути відповіддю на фундаментальні потреби прив’язаності одне одного»
Тривожність може виникати не лише через втрати або зміни, а й через повсякденні ситуації: розлуку з батьками через нову роботу, подорожі, хворобу або появу нового партнера. Іноді навіть успіх може створювати тривожні почуття, оскільки дитина має страх втратити те, чого досягла.
«Тривога розлуки здатна перетворити тимчасові симптоми на хронічний рівень, який пронизує всі сфери життя. Наслідки хронічної тривожності можуть призвести до додаткових поведінкових проблем: гніву, збудження, відчуття перевантаження, відстороненості та депресії. Дорослі можуть неправильно реагувати на них. Симптоми тривожності та джерела розлуки дають чітке розуміння: якщо проблема – розлука, то ліки – зв’язок»
Основна ідея підходу полягає у відновленні зв’язку. Дорослий може зменшувати тривогу через присутність, турботу, орієнтацію дитини на себе і створення відчуття безпеки. Важливо не відштовхувати дитину у стані тривоги, а навпаки збільшувати контакт, що допомагатиме їй знайти спокій. Важливу роль у зниженні тривоги відіграє емоційне розвантаження. Сльози в цьому підході розглядаються як природний механізм зниження напруги, що допомагає нервовій системі перейти у стан спокою. Дозволяйте дитині проживати ці емоції у безпечному контакті з дорослим, не соромлячи і не знецінюючи їх.
«Коли дитина тривожиться, ми не можемо випускати з уваги, як розлука провокує тривогу за нею і як стосунки є тим засобом, через який відбувається зцілення. Коли дитина може безпечно відчути свій страх у вразливий спосіб, вона буде на шляху до осмислення емоцій, пов’язаних із тривогою. Коли вона зможе побачити і назвати те, що її хвилює, і вільно виражати свої емоції, вона прийде до емоційного спокою і знайде мужність зустріти складне. Можливість тримати і вести дитину через тривожні почуття і часи допоможе їй підтвердити віру у своїх опікунів, які люблять і піклуються про неї саме такою, якою вона є»
Дебора Макнамара – клінічна психологиня-консультантка, викладачка Інституту Ньюфелда та авторка книжки «Спокій. Гра. Розвиток»
Джерело: The Emotional Roots of Anxiety | Dr. Deborah MacNamara
Залишити відповідь