«Ахіллесу у В’єтнамі» вже 30 років, і я став на понад 30 років старшим, ніж тоді, коли писав його. Процес створення цієї книги був довгим і сповненим читання, слухання, письма. І тепер завдяки вам вона отримує нове життя і знаходить нових читачів. Для мене це водночас і джерело глибокого смутку, і привід для вдячності. Моє серце розривається від болю через те, що ви, народ України, були втягнуті у війну. Але я вдячний за можливість стати вашим супутником у цій трагедії.
Коли мене попросили написати передмову для вас, моїх нових читачів у час війни, я зрозумів, що вже написав вступ до цієї книги. Перечитуючи власні слова зараз, бачу, що немає нічого, від чого б я хотів відмовитися чи що хотів би змінити три десятиліття по тому. І це сумно, бо війна — це війна, це війна, це війна… і їй немає кінця.
Я багато разів говорив у різних контекстах, що війна — це найжахливіша діяльність, якою займається людський рід. І жодного разу я не відчув потреби перестати це казати. Відчуваючи радість і біль через появу нових читачів в Україні, я не можу не сумувати через те, що ми, як вид, за стільки часу так і не навчилися розривати порочне коло постійних воєн. Це жахливий наклеп на людство, коли коментатори, критики та філософи заявляють, що війна неминуча, що ми — воїни від природи, що війна є невід’ємною частиною людської сутності. Ні! Правда в тому, що війна суперечить людській природі. Вона нас калічить. Але водночас нам слід визнати, на свій сором, що ми — глибоко зіпсований вид, що ми втратили орієнтири, споганили нашу планету і продовжуємо зраджувати нашу людяність і самих себе. Війна — це завжди довгий, темний, жахливий манівець, з якого потрібно повернути назад, крок за кроком, щоб почати спочатку, відновити своє життя і знову обійняти одне одного в мирі.
Коли я кажу, що війна — це жах, хочу, щоб ви розуміли: жахлива сама війна, а не люди, яких вона поглинає. Я не раз писав і казав: немає жодного протиріччя між ненавистю до війни та повагою й любов’ю до воїна. Гадаю, вам не треба про це нагадувати. Лише ви знаєте, скільки вже витерпіли у цій війні, і як глибоко шануєте ваших синів і дочок, ваших чоловіків і дружин, ваших батьків і матерів, які віддали все, щоб захистити вас. І правда в тому, що на війні в Україні перебувають не лише ті, хто носить форму. Вся Україна — від малюків, яких тримають на руках, до старих, які моляться за своїх дітей і онуків, — усі ви живете у війні, доки триває це нищівне лихо.
Все, що я писав і казав про війну, завжди позичав у ветеранів, з якими я працював і яких полюбив. Я завжди неохоче говорив про те, чого не пережив сам. Я ніколи не був на війні й не знав її жахів з власного досвіду. Тому, стикаючись із тим, чого не пережив, я слухаю. У цій книзі я спочатку слухав поета Гомера, який зібрав і переплів воєдино воєнні історії з давнього, архетипного конфлікту. Я ділився цими історіями з ветеранами, яких знав і яким намагався допомогти. Я слухав їхні розповіді — ті, що вони розказували в солідарності зі своїми побратимами, минулими, теперішніми й майбутніми. Я завжди був насамперед слухачем і лише давав голос тому, що почув і чого навчився. Моє покликання — бути адвокатом для поранених.
Я закликаю вас, мої читачі, прислухатися до голосів війни в цій книзі, до голосів ваших родин і співгромадян, які воюють, а також до ваших власних голосів, що проростають із досвіду цієї болісної війни. Я закликаю вас визнати психологічну та духовну шкоду, якої війна неминуче завдає кожному, кого вона зачіпає, і боротися, коли й яктзможете, щоб запобігти або хоча б зменшити цю шкоду. Саме цим я намагався займатися все своє життя.
Одна річ, яку я засвоїв у цій роботі, — ветеранів лікують ветерани. І ключ до цього зцілення — у тому, що я називаю «спільнотворенням» (communalization). Ветерани мають розповідати свої історії, а кожен із нас має слухати їх стільки, скільки потрібно, щоб «зрозуміти» — тобто, щоб сприйняти і, наскільки можливо, прийняти те, що вони пережили, навіть не бувши там і не зазнавши тих самих втрат. І завжди пам’ятайте: сам факт, що ветеран може говорити про свій досвід, уже є ознакою зцілення.
Ви маєте постійно запитувати себе та одне одного: «Як нам пережити це і повернути своє життя?». Жахлива правда полягає в тому, що війна в певному сенсі руйнує всіх, кого вона торкається, незалежно від її результату. Але поруч із цим є й обнадійлива правда: єдиний справжній засіб проти цієї руйнації — це спільнота. Солідарність тих, хто воював разом, — а в країні, що воює, це всі ви — є очевидною відправною точкою для відновлення зв’язків і суспільного життя.
Визнати це непросто, і багатьом (а можливо, більшості) дуже важко розширити своє коло спілкування після війни за межі тих, хто пройшов через усе разом із ними. Кожен веде свою власну війну, кожен має свої історії про те, що він пережив, що зробив, що втратив. Але правда й у тому, що вся ваша країна — кожен із вас — перебуває у війні. Ви всі живете в одному національному кошмарі, і лише через спільність та єдність прийде зцілення. Де б ви не знайшли цю спільноту — прийміть її, зміцнюйте та зробіть її своїм домом.
Джонатан Шей, автор книжок “Ахіллес у В’єтнамі” та “Одіссей в Америці“
Залишити відповідь